На території України проживає і проживало безліч етнічних меншин. І кожна ця самобутня культура внесла свої корективи у наше життя, зокрема у весільні традиції. Ось декілька цікавих фактів про весільну обрядовість наших спів мешканців.

Гагаузьке (давні мешканці Бессарабії) весілля.

До весілля гагаузи спеціально випікали десять великих калачів, плели вінки, а також майстрували весільний прапор — конструкцію з червоного шовку, до верхівки якої прикріплювали яблуко та м’яту. Все це чіпляли на дах хати, де мало відбутися весілля. У передвесільну суботу молодій і молодому окремо влаштовували обрядове купання. У воду їм кидали запашні трави, гроші, обов’язково яблуко, а опісля цю воду виливали під плодове дерево. Суботнього ж вечора під спів і плач молодій заплітали косу. Після частування вирушали до молодого, аби здійснити над ним обряд гоління. Приготування до весілля тривало майже всю ніч: під керівництвом дівера споряджали спеціальну процесію з подарунками молодій та її батькам, тоді ж починали одягати наречену до вінця — це подекуди нагадувало обряд покривання молодої, повсюдно відомий в українців.

Весілля в угорців.

Угорцям, як і українцям, був відомий звичай перетинати дорогу женихові, і той мусив відкуплятися від гурту односельців. Дорогу молодим посипали зерном, монетами, цукерками, щоб життя було солодким і багатим. Із часом в угорському весіллі набув поширення танок нареченої. Перед тим як запросити молоду до першого танку, старший сват виголошував віршовану промову та передавав наречену молодшому сватові. Кожен, хто танцював із нею, мав кидати гроші на тарілку, накриту рушником. Молодому доводилося викладати найбільше грошей. Кожна страва, яку подавали до весільного столу, супроводжувалася віршованою промовою старшого свата. У деяких селах молоді їли з одної тарілки, що символізувало їх спільне життя у майбутньому. Але чи не провідною ідеєю весільного дійства залишалася настанова щодо продовження роду. Так, в угорців Закарпаття існував звичай подавати на вечерю молодій великого голубця, в який загортали 15 — 20 малих — щоб стільки дітей було. Молода, як правило, з’їдала один – два. Якщо ж зовсім відмовлялася, це завжди викликало пожвавлення серед присутніх. Традиційним дійством була підміна молодої, коли нареченому підставляли літню жінку, перевдягнену у весільне вбрання.

Весілля ромів.

Колись дівчинку та хлопчика цигани сватали ще немовлятами. Інколи дівчинку дев’яти—десяти років брала у своє шатро родина, де був хлопчик такого ж віку. Там вона й росла до п’ятнадцяти років, і потім святкували весілля. Подекуди влаштовували й таке: якщо віддавали дочку заміж, то сестру нареченого брали невісткою. При цьому викупу не давали — просто мінялися дочками. Коли дівчина вподобала хлопця, а згоди батьків не було, нерідко вдавалися до викрадання. За традицією, якщо молодих не могли знайти протягом місяця, їх визнавали подружжям. У цьому випадку гучного весілля не робили, обмежуючись вечіркою в колі рідних та друзів. Якщо ж молодих знаходили, то хлопець і його батьки за приниження честі дівчини та гідності її сім’ї мали нести покарання.

Циганське весілля мало багато спільного з українським. Роми так само виготовляли весільне древце, так само підносили молодим хліб-сіль, приказуючи: “Як не можуть люди відірватися від хліба, так щоб і ви не могли відірватися одне від одного”. На другий день молоду покривали хусткою, одягали на неї фартух, міняли зачіску. Молоді залишалися жити разом із батьками чоловіка — доки куплять собі власного коня, воза й намет.

Єврейське весілля.

Перед вінчанням із дівчини, за традицією, знімали всі гребінці, а молодого обсипали різнокольоровими папірцями. Вирушаючи до синагоги, молоді пильнували, аби переступити поріг хати саме правою ногою. Вінчання відбувалося біля синагоги. Нареченого ставили під хупою — полотняним наметом; молоду ж сім разів обводили навколо молодого і ставили ліворуч від нього. Після закінчення церемонії молодий розчавлював правою ногою келих, який перед тим йому підносили. Це мало нагадувати про те, що Єрусалимський Храм іще не відновлено, отже радість не може бути повною. Наречених посипали пшеницею і хмелем, примовляючи: Живіть і народжуйте! Вдома усіх частували горілкою і солодощами — для цього готували штрудель, печиво, тістечка, а також горіхи. На гостей чекала й вечеря, після якої молодих вели на спочинок.

Кримськотатарське весілля.

Ще у 20-х роках минулого століття кримськотатарське весілля відбувалося так. У перший день весілля все майно молодої (і надбане, і подароване нареченим) виставляли для оглядин сусідами й родичами. Надвечір приходив і молодий. Бачитися з нареченою він не міг, але подарунок — золоту монету — для неї залишав. На другий день опівдні до батьків нареченої знову приходили родичі нареченого і приводили з собою двох баранів. Дівчат і жінок також частували, але в іншій хаті. А далі відбувався обряд фарбування молодої. Під спеціальні співи дві старші жінки фарбували хною її волосся та нігті на руках (такий самий обряд могли виконувати і щодо молодого). Зранку наступного дня наречену вели в лазню. А в хаті молодої посилено готувалися до її майбутнього переїзду, складаючи всі її речі у скрині. Опівдні дівчину вдягали у найкращу сукню, брат (чи батько) підперізував її срібним поясом, а вона зі сльозами просила благословення. Забирав наречену із батьківської домівки сват молодого. При цьому в той момент, коли батько чи брат виносив її з хати на руках, обличчя молодої закривали.

Тим часом над молодим проводили обряди гоління й одягання. Наступним етапом була церемонія вітання молодого, яка відбувалася у громадському місці, яким у кримських татар завжди була кав’ярня. Присутні дарували молодому гроші, а самі пригощалися солодощами. Після відвідання мечеті молодий повертався додому, де на нього в окремій кімнаті вже чекала наречена. З’єднання рук молодих зі словами благословення було кульмінацією усього весільного дійства.